Основою нашої історії є події, що розгорталися в Харкові на початку російського вторгнення. Під час обстрілів жителі міста змушені були шукати укриття в метро, де місяцями жили цілі сім’ї. У цих умовах дітям було особливо складно. Щоб організувати їхній час, до метро приїхав художній керівник студії «Аза Нізі Маза» Микола Коломієць. Він запропонував дітям малювати. Навколо нього зібралися десятки дітей, які почали створювати малюнки прямо на стінах станції. Це допомогло їм відволіктися від стресу й заповнити тривалий час перебування в укритті.

Я став свідком розмови Миколи з молодим художником, і ця сцена надзвичайно мене вразила. Микола говорив про сутність мистецтва, підкреслюючи, що справжня творчість завжди має сенс і глибину, здатну впливати на інших. Він уважно слухав юнака, який, незважаючи на свій юний вік, розмірковував про мистецтво як спосіб розуміння світу і себе. Микола, як досвідчений наставник, підтримував його і заохочував не боятися йти власним шляхом, навіть якщо він здається складним. Ця сцена розкрила талант Миколи як педагога, що вміє надихати і спрямовувати інших до самопізнання через творчість.

Ми проїжджали нічним центром Харкова, повз одну з найбільших площ Європи, занурену в густу, майже непроникну темряву. Місто виглядало застиглим, ніби завмерлим у тіні, де лише рідкісні фари машин пробивали морок, мов нагадуючи, що життя триває навіть у найтемніші часи. Ми їхали мовчки, поглинуті атмосферою, відчуваючи всю її тривожну велич. Порожні вулиці, наповнені важкою тишею, здавалися нескінченними. І думка про те, що тут, у цьому мовчазному і майже нерухомому місті, продовжують жити понад мільйон людей, приносила відчутний холод, що проникав просто в серце.

Харків. Північна Салтівка. Колись густонаселений район із близько 400 тисяч мешканців, тепер це місце руйнувань, спустошення і болю. Вулиці, які колись вирували життям, нагадують сцену з відеогри, де всі люди раптово зникли. Абсолютна тиша огортала все навколо: ні співу птахів, ні дитячого сміху, ні людських голосів. Лише свист вітру, що гуляв між поруйнованими багатоповерхівками, створював відчуття безнадії. Зруйновані школи, дитячі садки, понівечені дитячі майданчики — це все, що залишилося від колишнього життя. Тут, де колись жили тисячі людей, зараз панує пустка, що нагадує про масштаби трагедії.

Ботанічний сад Харківського університету, заснований у 1804 році, є найстарішим в Україні. Він виконує функції науково-дослідної установи, зосередженої на збереженні, вивченні та акліматизації рідкісних і типових видів флори. Сад тісно пов’язаний із діяльністю видатних учених і постраждав під час війни. Колекція саду налічує понад 7000 видів рослин із різних куточків світу, серед яких понад 1000 видів дерев, 2000 сортів квітково-декоративних рослин і 3000 таксонів тропічної та субтропічної флори. Він залишається важливим осередком науки й екології.

Мене вразила сцена, де Павло Маков, визнаний майстер українського мистецтва, із глибоким знанням і досвідом розповідав про арт-гранти. Він порівнював сучасні реалії з епохою Леонардо да Вінчі, проводячи чіткі паралелі між підтримкою митців тоді й тепер. Його кумедні коментарі викликали посмішки, але головне — він наголошував, що часи змінюються, а ключові правила мистецтва залишаються незмінними. Маков майстерно пояснював, як мистецтво завжди залежить від підтримки суспільства, і підкреслював, що істини, які пережили століття, мають величезне значення навіть сьогодні.

На початку війни, коли російські війська наблизилися до Харкова і почали обстрілювати місто з артилерії, тисячі людей опинилися у пастці. Найбільше постраждали літні люди, які залежали від соціальних служб, що покинули їх напризволяще. Люди, прикуті до ліжка, залишалися без їжі, ліків і догляду. Та харківʼяни об’єднали зусилля і створили притулок «Велика родина». Його засновницею стала Ольга Клейтман, яка організувала допомогу та забезпечила безперервну підтримку. Тут літні люди отримують теплу їжу, ліки, догляд і людське тепло. У цьому домі панує атмосфера доброти й взаємної підтримки. Побувавши там, я зрозумів, що навіть у найтемніші часи людяність і співчуття здатні перемогти темряву.

Також ми відвідали зворушливу лялькову виставу в Харківському театрі ляльок — «Жираф Монс» режисера Оксани Дмитрієвої. Ця постановка, створена за мотивами казки Олега Михайлова, глибоко мене зворушила. В алегоричній казковій формі розповідається історія жирафа, який живе в Харківському зоопарку під час Другої світової війни та змушений переживати жахіття, спричинені конфліктом. Дистанціювання сюжету від сучасності, параболічна структура та яскраві сценічні рішення дозволяють висвітлювати болючі теми, не перевантажуючи емоційно глядачів. Історія Жирафа Монса делікатно звертається до дітей і дорослих, спонукаючи до роздумів про війну, страх, співчуття й взаємопідтримку. Це вистава, яка залишає слід у серці.

Я прагну розкрити метафору саду, адже сади, як і рослини в них, різні. Кожен сад вимагає турботи й уваги: дерева, квіти, трава — усе має свої потреби. Деяким рослинам потрібен рясний полив і догляд, іншим вистачає родючого ґрунту та сонячного світла. Якщо сад доглядати з любов’ю, він подарує плоди. Якщо нехтувати, розсада не проросте, втративши шанс на життя. Світ навколо нас — це також сад, і його краса чи занепад залежать від того, що ми в ньому плекаємо. «AZA NIZI MAZA» — це сад, де кожна дитина цвіте, як унікальна рослина. Його турботливий садівник, Микола Коломієць, багато років дбайливо плекає цей простір. Завдяки його відданості таланти харківських дітей розквітають і приносять свої плоди.

Павло Маков — український художник-графік, відомий своєю здатністю передавати складні концепції через мистецтво. Народився 28 серпня 1958 року в Санкт-Петербурзі. У 1979 році закінчив Кримське художнє училище імені М. С. Самокиша, а в 1984 році — факультет графіки Харківського художньо-промислового інституту. Маков є членом Спілки художників України з 1988 року та Королівського товариства живописців та графіків Великої Британії з 1994 року. Його роботи брали участь у численних міжнародних бієнале та зберігаються в музеях світу, вражаючи глядачів глибиною ідей і майстерною технікою. У своїй творчості він досліджує взаємодію утопії та реальності, створюючи особливий стиль. У фільмі Маков постає як символ мистецького пошуку та натхнення.

Оксана Дмитрієва — головна директорка Харківського державного академічного театру ляльок імені В. Афанасьєва, яка з 2010 року формує театральну культуру міста. Випускниця Харківського державного університету мистецтв, вона відома інноваційними постановками, які поєднують драматургію з експериментальними формами, такими як «Мати мужність та її діти» Бертольта Брехта, переосмислена Сергієм Жаданом. У роки війни театр під її керівництвом став не лише культурним центром, а й бомбосховищем і волонтерським штабом. Навіть під обстрілами Дмитрієва організовувала вистави, піднімаючи моральний дух міста. Її роботи торкаються болючих сучасних тем, перетворюючи театр на інструмент культурного спротиву, що відображає стійкість і непохитність Харкова.

Ольга Клейтман — архітекторка з Харкова та співзасновниця SBM Studio, відома своїми проєктами, що гармонійно поєднують архітектуру з природою, зокрема реконструкцією парку Саржин Яр. Вона працює над концепцією садів як символів відновлення Харкова після війни, інтегруючи історичну пам'ять із природним середовищем. Через організацію «Крізь війну» Ольга активно підтримує військовослужбовців і долучається до створення нових зелених насаджень, які стають символами надії та відродження. У фільмі вона показана як архітекторка, що використовує своє бачення для відновлення міста через концепцію «садів на руїні», відображаючи силу, стійкість і прагнення до нового життя.